Моє вікно

Левченко Галина. Моє вікно: поезія, проза / Передмова П.В. Білоуса - Житомир: Рута, 2008. - 112 с.

НА ПЕРЕХРЕСТІ БЛИСКАВИЦЬ

Це перша літературно-художня книжка Галини Левченко, проте автора не назвеш початківцем, бо тексти її - зрілі, образно густі, самобутні, у яких не видно слідів учнівства, натужного долання опору слова і зайвої постмодерности, що можна було б розцінювати як данину літературній моді. Явлений текст дуже органічний для авторського індивідуального самовираження, з достатньо глибоким підтекстом і широким культурним контекстом. Явлений текст сприймається як напружена інтровертна робота -власне, її наслідок, котрий сам по собі стає для читача предметом просвітленого психоаналізу.
От і складається враження, коли читаєш твори Галини Левченко, що її літературний самовияв - внутрішня потреба висловитися, і в цьому разі не мають значення якісь літературні канони чи правила: смисли самовираження диктують свої форми, хоч варто зазначити, що ті форми не є чимось новим та несподіваним для сучасної української літератури - просто вони огорнуті (чи, може, пронизані) особистісною присутністю, вони позначені оригінальним кодуванням словесного потоку, що має своє спрямування або не має жодного спрямування.
Вірші Галини Левченко можна назвати навіть традиційними для постмодерного дискурсу, але - оригінальні своєю образністю, плинною тональністю, яка подекуди переривається нервовими спалахами, ламанням ритму, навмисною натуралізацією створеної картини - навмисною, бо вловлюється авторська інтенція невдоволення, сумніву, осягнення дисгармонії, «неправильності» цього світу, котрий у текстах інших (десь вони є, поза текстами автора) постає прикрашеним, романтизованим, гламурним, але те викликає в автора певне роздратування. Ті вірші, які за формою лише умовно можна визначати як вірші, побудовані на прагненні залучити до переживання світ парадоксальний, чорно-білий, невлаштований, позбавлений вищого догляду і покинутий для людського руйнування. Ті вірші, як через лійку внутрішнього ока, втягують світ навколишній з однією метою: зібрати його докупи, і те збирання світу нагадує збирання себе самого. Воно нагадує пізнання себе самого через розшифрування передусім культурних знаків, яких повно є в поезії інших авторів, але в текстах Галини Левченко вони набувають своєрідних конотаційних тлумачень і складають матрицю її розуміння навколишнього світу і світу людини, хоч концептуальна стратегія тут чітко означена - «життя у собі». Античне «пізнай самого себе», трансформоване Григорієм Сковородою в українську літературу, озивається у новоявлених текстах як спроба пізнати істину, яка в принципі є ніколи не пізнаваною. На те пізнання тратяться слова, речення, мовлення, і саме в цьому для поезії є смисл для існування: не в розкритті істини, а в натхненному прагненні її осягнути. Бо якби світотворчі і людинознавчі істини були осягнуті, хіба потрібна була б тоді поезія?..
Те ж стосується і прози у цій книзі. Хоч, правду сказати, ці тексти лише умовно можна назвати прозовими, оскільки вони так само образні, так само психологічно експресивні, так само внутрішньо осяйні, хіба плинність тексту дещо змінена: справа не у відсутності розділових знаків (це вже апробований спосіб наративу у літературі), які, до речі, усувають певну авторську скерованість читацького сприймання і розширюють можливості інтерпретації; справа у тім, що стиль цього тексту яскраво виражає плинність образів, яка тримається на вдало знайдених інтонаціях, на філософічності. Перше, що приходить на думку, коли читаєш цю прозу, - «потік свідомості», тобто це вже десь і з кимсь було. З тим, що це «потік», можна ще погодитися, а щодо «свідомості», то треба, мабуть, завжди уточнювати: свідомості чого (а не якої). І тут знову варто говорити про таїни світу цього, про загадковий і малопізнаний продукт органічного буття - людину. І слово мовлене уже буде мислити ся як «вікно у вічність», як «підглядання за вічністю». Напругу того споглядання і мислення можна собі уявити, як «перехрестя блискавиць» (авторський образ в одному із творів), тобто кожне слово - то яскравий спалах у прагненні освітити свій шлях до істин одвічних.
Петро БІЛОУС