1
Коли я тільки починала збирати різні матеріали для написання докторки, то не раз чула повні подиву питання від дальших і ближчих мені людей (йдеться і про фах, і про людську близькість) - от, мовляв, що там можна досліджувати у тій Лесиній ліриці? І лірики тої кіт наплакав - всього перший томик з повного (офіційно мовлячи) дванадцятитомного видання, і квіти з її образного букета пов'яли собі давно - бо десь запозичені, не свої, і алегорії самі переважно, а нема тої живої свіжості, щирості, безпосередньості поетичного самовираження... І форма вже аж надто задисциплінована і закам'яніла - нудота нудотою, мовляв... у наш верлібровий час. Із розумінням до вибору об'єкта дослідження поставилися, що цілком передбачувано, хіба лесезнавці - але це досить закритий "клан" чи "цех", чи "шопта".
Якось пригадалися мені ті всі розмови у цьому Лесиному міжсвятті - між 13 лютого старого і 25 лютого нового стилю - хоч це один і той же день, коли вона у волинському Звягелі з'явилася на світ... І захотілося організувати для себе самої у мережі фейсбук з метою реабілітації заперечуваних цінностей і сенсів напівритуальний, в очікуванні цього д.н., флешмоб
Якось пригадалися мені ті всі розмови у цьому Лесиному міжсвятті - між 13 лютого старого і 25 лютого нового стилю - хоч це один і той же день, коли вона у волинському Звягелі з'явилася на світ... І захотілося організувати для себе самої у мережі фейсбук з метою реабілітації заперечуваних цінностей і сенсів напівритуальний, в очікуванні цього д.н., флешмоб
#Топ_10_поезій_Лесі_Українки
Таким чином, протягом десяти днів не полінувалася я постити по одному з моїх улюблених її віршів різних періодів творчості. Звісно ж, не втрималась і від коментарів. А розпочала із досить раннього, плавно-сугестивного вірша "Завітання", написаного, коли поетці було 19. Вірш цей перегукується з сенсами початку і вибору. Тому, мабуть, саме він і був першим.
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:
Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з’явилася генія темная постать.
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
Скована жахом, я погляд спустила додолу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
Геній то був, але геній не той, що з’являвся
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
Любо всміхався, від усміху того у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,
Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зоря на небі рожева уже починала займатись,
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона...
Таким чином, протягом десяти днів не полінувалася я постити по одному з моїх улюблених її віршів різних періодів творчості. Звісно ж, не втрималась і від коментарів. А розпочала із досить раннього, плавно-сугестивного вірша "Завітання", написаного, коли поетці було 19. Вірш цей перегукується з сенсами початку і вибору. Тому, мабуть, саме він і був першим.
Завітання
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:
Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з’явилася генія темная постать.
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
Скована жахом, я погляд спустила додолу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
Геній то був, але геній не той, що з’являвся
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
Любо всміхався, від усміху того у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,
Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зоря на небі рожева уже починала займатись,
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона...
2
Цикл "Ритми" з третьої авторської збірки "Відгуки" рада б моя душа представити у всіх 8-ми віршах, та доводиться вибирати.
Це вірш без назви, ніби пісня чи монолог Офелії, із якою порівнює/ототожнює себе лірична героїня. Мінорний, навіть трагічний за змістом текст читається проте як катарсично-релаксаційна афірмація, як вираження мрії про спокій, розчинення душі і вростання тіла у світ природи... Смерть настільки завуальовується і прикрашається, що стає власною протилежністю...
Текст виконаний рукою зрілого майстра, самодостатній і образно виразний. Тому картину Дж.Е.Мілле додаю не для прикраси, а для взаємного віддзеркалення, діалогу і взаємопідсилення рівнозначних творів різних мистецтв. І теж за суто суб'єктивним уподобанням - бо у моїй уяві вони завжди асоціативно поряд. Загалом, образність Лесиних віршів багатьма аспектами як на рівні мотивів, так і технікою виконання перегукується мені із творчістю братства прерафаелітів. Але це вже інша тема.
немов Офелія, уквітчана, безумна.
За мною вслід плили б мої пісні,
хвилюючи, як та вода лагідна,
все далі, далі…
І вода помалу
мене б у легкі хвилі загортала
І колихала б, наче люба мрія,
так тихо, тихо…
Я ж, така безвладна,
дала б себе нести і загортати,
пливучи з тихим, ледве чутним співом,
спускаючись в блакитну, ясну воду
все глибше, глибше…
Потім би на хвилі
зостався тільки відгук невиразний
моїх пісень, мов спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів, –
в ній щось було таке смутне, криваве,
та як згадати? Пісня та лунала
давно, давно…
А потім зник би й відгук –
і на воді ще б колихались тільки
мої квітки, що не пішли зо мною
на дно ріки. Плили б вони, аж поки
в яку сагу спокійну не прибились
до білих водяних лілей, – там стали б.
Схилялися б над сонною водою
беріз плакучих нерухомі віти,
у тихий захист вітер би не віяв;
спускався б тільки з неба на лілеї
і на квітки, що я, безумна, рвала,
спокій, спокій…
3.12.1900
Це вірш без назви, ніби пісня чи монолог Офелії, із якою порівнює/ототожнює себе лірична героїня. Мінорний, навіть трагічний за змістом текст читається проте як катарсично-релаксаційна афірмація, як вираження мрії про спокій, розчинення душі і вростання тіла у світ природи... Смерть настільки завуальовується і прикрашається, що стає власною протилежністю...
Текст виконаний рукою зрілого майстра, самодостатній і образно виразний. Тому картину Дж.Е.Мілле додаю не для прикраси, а для взаємного віддзеркалення, діалогу і взаємопідсилення рівнозначних творів різних мистецтв. І теж за суто суб'єктивним уподобанням - бо у моїй уяві вони завжди асоціативно поряд. Загалом, образність Лесиних віршів багатьма аспектами як на рівні мотивів, так і технікою виконання перегукується мені із творчістю братства прерафаелітів. Але це вже інша тема.
* * *
Хотіла б я уплисти за водою,немов Офелія, уквітчана, безумна.
За мною вслід плили б мої пісні,
хвилюючи, як та вода лагідна,
все далі, далі…
І вода помалу
мене б у легкі хвилі загортала
І колихала б, наче люба мрія,
так тихо, тихо…
Я ж, така безвладна,
дала б себе нести і загортати,
пливучи з тихим, ледве чутним співом,
спускаючись в блакитну, ясну воду
все глибше, глибше…
Потім би на хвилі
зостався тільки відгук невиразний
моїх пісень, мов спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів, –
в ній щось було таке смутне, криваве,
та як згадати? Пісня та лунала
давно, давно…
А потім зник би й відгук –
і на воді ще б колихались тільки
мої квітки, що не пішли зо мною
на дно ріки. Плили б вони, аж поки
в яку сагу спокійну не прибились
до білих водяних лілей, – там стали б.
Схилялися б над сонною водою
беріз плакучих нерухомі віти,
у тихий захист вітер би не віяв;
спускався б тільки з неба на лілеї
і на квітки, що я, безумна, рвала,
спокій, спокій…
3.12.1900
Коментарі
Дописати коментар