Мої Топ-10 поезій Лесі Українки

1

Коли я тільки починала збирати різні матеріали для написання докторки, то не раз чула повні подиву питання від дальших і ближчих мені людей (йдеться і про фах, і про людську близькість) - от, мовляв, що там можна досліджувати у тій Лесиній ліриці? І лірики тої кіт наплакав - всього перший томик з повного (офіційно мовлячи) дванадцятитомного видання, і квіти з її образного букета пов'яли собі давно - бо десь запозичені, не свої, і алегорії самі переважно, а нема тої живої свіжості, щирості, безпосередньості поетичного самовираження... І форма вже аж надто задисциплінована і закам'яніла - нудота нудотою, мовляв... у наш верлібровий час. Із розумінням до вибору об'єкта дослідження поставилися, що цілком передбачувано, хіба лесезнавці - але це досить закритий "клан" чи "цех", чи "шопта". 
Якось пригадалися мені ті всі розмови у цьому Лесиному міжсвятті - між 13 лютого старого і 25 лютого нового стилю - хоч це один і той же день, коли вона у волинському Звягелі з'явилася на світ... І захотілося організувати для себе самої у мережі фейсбук з метою реабілітації заперечуваних цінностей і сенсів напівритуальний, в очікуванні цього д.н., флешмоб 
#Топ_10_поезій_Лесі_Українки
Таким чином, протягом десяти днів не полінувалася я постити по одному з моїх улюблених її віршів різних періодів творчості. Звісно ж, не втрималась і від коментарів. А розпочала із досить раннього, плавно-сугестивного вірша "Завітання", написаного, коли поетці було 19. Вірш цей перегукується з сенсами початку і вибору. Тому, мабуть, саме він і був першим.


Завітання

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:
Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з’явилася генія темная постать.
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
Скована жахом, я погляд спустила додолу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
Геній то був, але геній не той, що з’являвся
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
Любо всміхався, від усміху того у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,
Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зоря на небі рожева уже починала займатись,
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона...

2



Цикл "Ритми" з третьої авторської збірки "Відгуки" рада б моя душа представити у всіх 8-ми віршах, та доводиться вибирати.
Це вірш без назви, ніби пісня чи монолог Офелії, із якою порівнює/ототожнює себе лірична героїня. Мінорний, навіть трагічний за змістом текст читається проте як катарсично-релаксаційна афірмація, як вираження мрії про спокій, розчинення душі і вростання тіла у світ природи... Смерть настільки завуальовується і прикрашається, що стає власною протилежністю...
Текст виконаний рукою зрілого майстра, самодостатній і образно виразний. Тому картину Дж.Е.Мілле додаю не для прикраси, а для взаємного віддзеркалення, діалогу і взаємопідсилення рівнозначних творів різних мистецтв. І теж за суто суб'єктивним уподобанням - бо у моїй уяві вони завжди асоціативно поряд. Загалом, образність Лесиних віршів багатьма аспектами як на рівні мотивів, так і технікою виконання перегукується мені із творчістю братства прерафаелітів. Але це вже інша тема.



* * *

Хотіла б я уплисти за водою,
немов Офелія, уквітчана, безумна.
За мною вслід плили б мої пісні,
хвилюючи, як та вода лагідна,
все далі, далі…
І вода помалу
мене б у легкі хвилі загортала
І колихала б, наче люба мрія,
так тихо, тихо…
Я ж, така безвладна,
дала б себе нести і загортати,
пливучи з тихим, ледве чутним співом,
спускаючись в блакитну, ясну воду
все глибше, глибше…
Потім би на хвилі
зостався тільки відгук невиразний
моїх пісень, мов спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів, –
в ній щось було таке смутне, криваве,
та як згадати? Пісня та лунала
давно, давно…
А потім зник би й відгук –
і на воді ще б колихались тільки
мої квітки, що не пішли зо мною
на дно ріки. Плили б вони, аж поки
в яку сагу спокійну не прибились
до білих водяних лілей, – там стали б.
Схилялися б над сонною водою
беріз плакучих нерухомі віти,
у тихий захист вітер би не віяв;
спускався б тільки з неба на лілеї
і на квітки, що я, безумна, рвала,
спокій, спокій…
3.12.1900



3

Для Лесі як людини, що призвичаєна була до щоденного виборсування із власної "темниці тіла" і жити в постійному доланні себе, дуже органічною була піднесена образність, а величне і героїчне - у її випадку були природно натренованим станом душі. Вона була яскравим пасіонарієм, хоч переважно сублімованим у текстах віршів і драм. Таке принаймні моє загальне враження від усіх разом відомих мені її текстів, художніх і нехудожніх. Але пасіонарії завжди були і є в меншості. Героїзм захоплює, та це річ не на щодень, і мало віриться, що колись настане той час, про який з надією писали багато літературознавців, коли публіка у масовій версії до цих текстів "доросте". Піднесений образний регістр завжди сприйматиметься двояко: вабитиме і відлякуватиме водночас.
Але є твори - і чи не найяскравіше це помітно в інтимній ліриці та у віршах, адресованих дітям - у яких Леся ніби відпускала своє серце на волю, постаючи в них настільки жіночною, ніжною і чаруюче тендітною, що її почуття знаходять відгук у кожній душі. Так, це мелодраматизм, що здатний прикрашати повсякдення, і тут вона неймовірно тепла і зворушлива.
Між такими текстами мені особливо імпонують вірші зі східним антуражем, більшість із яких були написані в Криму. І чи не найулюбленіша - "Східна мелодія" із циклу "Кримські відгуки" другої авторської збірки "Думи і мрії".


Східна мелодія

Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промінням сонця західним прощаючись,
Так моє серце жалем загорілося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синіми
В’ються, не спиняться чаєчки білії.
Де тебе мають шукати на безвісті,
Милий мій, думи мої бистрокрилії?

В себе на вежі вогонь запалила я,
Любий, твого воріття дожидаючись,
Хай він просвітить по морю доріженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Світе мій! буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджію повитая,
І посаджу кипарисову гілочку,
Буде щодня вона слізьми политая.

А як повернешся, я покажу тобі
Той кипарис мій в садочку квітчатому,
Здійметься він над всіма мінаретами
В краї сьому, на мечеті багатому.
Ялта, 27.01.1897


Додаю також дуже імпонуючу мені музично-пісенну версію цього вірша, зміксованого із дещо зміненою строфою із наступного твору із того ж циклу - середньовічної романсової стилізації "Мрії".
Це пісня "В себе на вежі" з альбому "Казки королівства A'Mazox" (2001) рок-гурту "Королівські зайці"





4


На долю кожної видатної особистості припадає чимало дріб'язкової "занадто людської" гризні. Чи як називала це сама Леся - "злиднів". Не оминули вони і її взаємини з відомим львівським художником-імпресіоністом, "поетом кольору та сонця" Іваном Трушем. У 1897 році він написав один з найкращих її портретів (найкращих і в його творчому доробку, і поміж Лесиних портретів) у техніці грізайль. Портрет прикріплюю.
Цей портрет був виставлений під час персональної виставки художника 1901 р. у Львові, а потім певний час був представлений відвідувачам НТШ в редакції "Літературно-наукового вісника". Леся із цього пошанування своєї особистості трохи іронізувала в листі до матері, але згодом її обурив продаж оригіналу цього портрета до приватної колекції намісника Галичини, ректора Львівського університету і любителя мистецтв Леона Пінінського. Мовляв, не на те вона позувала Трушеві, аби її портрет опинився врешті у колекції якогось польського магната...
1903 рік у її житті випав важким і кризовим: дискусія з Сергієм Єфремовим за "прапор модернізму" і захист стильової манери Ольги Кобилянської, помер брат Михайло Косач, відбувається розрив взаємин із Аріадною Драгомановою та Іваном Трушем, і загалом, відбувається певне охолодження у стосунках з Драгомановими - тіткою Людмилою і згаданою двоюрідною сестрою Аріадною через визнання Лесею браку її власних сил для упорядкування архіву покійного дядька.
Із "трушіадою" - особистою перепискою Лесі з Трушем - на її прохання, була ознайомлена чи не вся родина Косачів, яка не дуже приязно поставилася до одруження його із Аріадною, вважаючи його поведінку щодо Лесі не надто коректною (продаж оригіналу портрета, деякі особисті вислови, напр., що Леся - це "одержима Месії Мержинського", закиди Лесі у її спілкуванні з іншими галичанами, напр., Павликом, Грушевським, яких він вважав своїми неприятелями, та начебто налаштування Аріадни проти нього, Труша і под., ох...) Дріб'язковість приводів для цього особистого конфлікту і розриву взаємин визнавали обоє у листах. Проте повного примирення і повернення до добрих стосунків так і не відбулося.
Ці всі не надто приємні особисті перипетії 1903 року відбилися у вірші "Люди бояться вночі кладовища...", написаному, що було властиво Лесі - через рік, коли основні пристрасті потрохи вляглися...

* * *

Люди бояться вночі кладовища,
жаских казок і непевних примар,
страшно і вдень їм сумних катафалків,
чорної ризи, і ладану, й мар.
Я не боюся того, тільки смутно
поглядом поїзд сумний проведу;
любії тіні мене проводжають
в час, коли я з кладовища іду…
Спогад живий до живої говорить,
мертва могила над смертю мовчить,
і про страшну таємницю під нею
голос похованих в ній не кричить.
Я не боюся – мовчазна могила
нам не з’ясує, що діється в ній.
Вас я боюся, ви, труни живії
мрій наших спільних, любові, надій.
Вас я боюся – ви, зрадники-друзі.
тільки не ваших ворожих речей,
я не боюся погроз і докорів,
ні, я боюсь ваших любих очей,
голосу вашого милого страшно,
рухів, обличчів, таких чарівних,
все, що в душі вашій діється скрито,
вчую я вмить, прочитаю по них.
Раптом побачу спотворені мрії,
мертві надії, зотлілу любов,
мертва душа гляне в очі марою,
в жилах мені заморозить всю кров.
Мертва душа буде жаско мовчати,
а заговорить могила жива…
Я не боюся вночі кладовища,
але страшні мені й вдень ті слова…
15.08.1904


5

Вірш про людину і країну "без царя в голові".
Був у драматичній історії стародавнього Ізраїлю період, всі біди якого їхні історики схильні були списувати на те, що не було в країні царя. Так, це дуже нагадує якусь іншу країну  І от, бачачи безтолковість і безладність свого народу у боротьбі з сусідніми царствами, які, традиційно, завжди особливо ласі до таких "без царя в голові" країв, Бог в екстремальних ситуаціях посилав народові визволителів. Оскільки народ був крайньо безтолковий, то визволителів цих довелося послати до нього аж дванадцять. І називали їх суддями, а їх діяння описані в старозавітній Книзі Суддів.
Був поміж них суддя на ймення Єфта (у німецькій версії, напр. - Jefte, а в російській - Иеффай). Леся чомусь використовує саме російську версію його імені в українській транскрипції - Ієфай.
Історія цього Єфти/Ієфая викладена в дванадцятому розділі Книги Суддів. Його, спершу вигнанця з рідного міста через незаконне народження, брати вимушені були запросити, зрештою, боронити Ізраїль від племені аммонітів. Після нетривалих листовних перемовин з царем аммонітів на Ієфая, що типово для всіх суддів, "зійшов Дух Господній", надавши йому зваги йти у наступ на ворогів.
Але перед походом він склав перед Богом безрозсудну обітницю: що у випадку перемоги принесе в жертву на всеспалення будь-кого найпершого, хто вийде з його дому зустрічати його після повернення з війни. Ізраїльтяни перемогли аммонітів. А першою зустрічати батька вийшла з дому із бубнами і танцями його дочка...
Працюючи з традиційними сюжетами, Леся завжди перекидає їх із ніг на голову так, що у центрі зображення в неї опиняються персонажі другорядні, затінені, принесені в жертву, зображені в канонічних текстах на другому плані - Іфігенія, Касандра, Рахіль, жінка Данте, Офелія тощо. Ця своєрідна апокрифізація настільки послідовна, наскільки й дивовижна. Авторські симпатії Лесі - завжди на боці маргіналів, які у неї отримують право на голос. Так і тут - не трагедія батька "без царя в голові", а монолог безіменної його дочки...
Для краси додаю картинку "Дочка Ієфая" (1858) невідомого мені художника Томаса Б'юкенена Ріда. Якось найбільше відповідна вона моїм внутрішнім відчуттям цієї історії, на відміну від інших.


Дочка Ієфая

Пусти мене, мій батеньку, на гори,
Де ряст весняний золотом жаріє,
Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –
Хай він мене дощем рожевим скропить,
Оплаче цвітом молодість мою.
Там, кажуть, з гір усю країну видко, –
Нехай востаннє я побачу більше,
Ніж бачила за все життя коротке,
Хай стану ближче до ясного сонця,
Скажу йому: веселеє, прощай!
Пусти мене, мій батеньку, на гори!
Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,
Я ще ніколи так їх не любила,
Як от тепер востаннє, перед смертю.
Ми не слізьми заплачемо, – піснями
Веселе дівування пом’янем.
Я золотим квіткам віддам всі мрії,
А вітрові свою дівочу волю,
Мов пелюстки, осиплються бажання,
У світ пущу з піснями всі думки.
Хай я сама сирій землі належу, –
Віддай мене тому, кому обрік, –
А те, що я на горах заспіваю,
Належить сонцю, вітрові й весні;
Кров кане в землю, а воно полине…
Пусти мене, мій батеньку, на гори!
Не бійся ти, що з гір я не вернуся,
Що вже несила буде покидати
Хорошого весняного життя.
Ні! з гір прийду мовчазна і покірна,
Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь,
Бо знатиму: хоч би сто літ жила,
Такої пісні вже б не заспівала,
Життя такого більше не зазнала б,
Як в час прощання на горі високій.
Даруй мені, мій батеньку, той час!
Пусти мене, мій батеньку, на гори,
Коли ти хочеш, щоб твоя дитина
Одважно йшла на передчасну страту,
Очей в сльозах до гір не обертала
І з сонцем не прощалася риданням,
Тебе, людей і бога не кляла !
[4.02.1904. Тифліс]




6

Час для "розбору польотів" із Музою.
Поети давно і непогано дають собі раду без урочистих звертань до Муз та інших вищих сил чи правителів. Згадки про них у сучасній літературі сприйнялися б як примітивний графоманський прийом, до якого автор, що поважає себе, не відчуває жодної потреби звертатись - хіба іронічно чи в стилізаціях. Так було і в ліриці зламу ХІХ-ХХ ст. - ніхто з тими Музами особливо не носився.
Первісно це були пов'язані з культом Зевса божества джерел, які мали своїх жреців, слуг і окремі обітниці. Згодом - покровительки мистецтв, знань та вмінь без виражених особистих рис, на відміну від інших богів грецького пантеону. Християнська середньовічна традиція замінила їх постатями ангелів (вже стародавні римляни вірили у подібних до ангелів геніїв), а їх духовну дію переадресували Святому Духу.
Магія Лесиних текстів діє так, що забуті й наче б неактуальні для її часу слова та образи виструнчуються своєю культурною багатозначністю углиб століть. Так у ряді віршів відбувається пригадування первісного культового значення Музи чи богині фантазії ("Сон", "До музи", "To be od not to be", "Обгорта мене туга..." та ін.). Вірш "Ave Regina!" поміж ними має ефект важіля, що підважує чи розворушує всю товщу поетичних традицій від античної Греції до модернізму. Вже сам заголовок відносить і до богородичних гімнів-антифонів ("Ave Regina caelorum"), i до традиції розмаїтих античних інвокацій (у Гомера, Гесіода, Вергілія та ін.), а якщо іронічно врахувати заключні слова ліричної героїні ("Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе") - то і до відомого гладіаторського гасла "Ave, Caesar, morituri te salutant".
Монолог ліричної героїні у Лесиному вірші розгортає тему божественної одержимості поета - теж річ для контекстуалізації невичерпна: від згаданої античності через середньовіччя до романтизму і неоромантизму. Муза тут постає не просто як порожній схематичний образ-згадка-звертання і навіть не як помічниця-асистент чи джерело натхнення, а здобуває властиве їй архаїчне значення величної Богині Поезії, унікальної і першорядної владарки, яка потребує і вимагає багатьох треб та самозреченого служіння...
Асоціативно і для краси - Гюстав Клімт "Музика" (1895).




Ave Regina!

Безжалісна музо, куди ти мене завела?
Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм?
Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя?
Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?
Ти квітами серця мого дорогу собі устелила,
І кров’ю його ти окрасила шати свої,
Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали,
Ти, горда цариця, мене повела за собою,
Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім.
Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої.
Ти, владарко, все одбираєш од мене, –
Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддати
І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити.
Моє божевілля собі ти взяла за актора,
Щоб грало закохані ролі тобі на потіху.
Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє?
Те щастя, – то був тільки сон. Ти голосом гучним
Від нього мене пробудила, гукнувши:
«Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені!
Співай мені пісню, ту пісню, що спить в твоїм серці.
Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла,
Всі струни озватися мусять хвалою мені,
Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою».
Даремне хотіла я арфу свою почепити
На вітах плакучих смутної верби
І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує
Невільничих співів моїх.
Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо,
І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала,
А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки,
І очі твої променіли вогнем переможним,
І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати.
Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому,
Навіть самій собі, вголос казати не хтіла.
Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице?
Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли,
Людське признання – холодний кришталь,
Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,
Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін.
Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході.
Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!
21.08.1896


7


Про те, як можна приховано кпити із себе в любові до лицарства та середньовічних іспанських романсів 

Середні віки попри маркування їх "темними" мають свій чар для певного психотипу людей - а саме для особистостей екзальтованих, шукачів фанатичних культів, готових до екстатичних станів і самозабуття у вірі. Сильні емоції і знятий критицизм - чудесна основа і для характеру церковного вірянина, і для суб'єкта ідеального лицарського кохання.
Лесину дитячу любов до "віку лицарства", про яку вона пише у вірші "Мрії", на мій погляд, не варто аж надто брати за чисту монету. Тим більше, що в текстах нелітературних її відгуки про цю епоху не найкращі і це якраз асоціації насамперед з темнотою та безпросвітністю. Культ дами і лицарського ідеального кохання були безумовним острівцем світла. Та Леся надто добре знала європейську історію, щоби не бачити за тим культом його тіньових моментів.
Середньовічних мотивів і тем у її ліриці не бракує ("Мрії", "Королівна", "Граф фон Ейнзідель", "Бранець", "Трагедія"), не кажучи вже про поеми. Але ці мотиви щоразу відтінені романтичною іронією і легкою насмішкою ліричних героїв над самими собою і власними пристрастями. Та й за формою - це грайливі стилізації іспанських романсів, написані найчастіше веселим чотиристопним хореєм. Форма, очевидно, запозичена була ще в ранній період творчості у Генріха Гейне, можливо, одразу ж із характерним йому сміховим оранжуванням.
Триптих "Королівна", крім цікавої середньовічної форми, легко й невимушено передає притаманні Лесі позиції та акценти у питаннях гендерної взаємодії. 
Додаю також "Акколаду" Едмунда Лейтона (1901). Ще одне вітання від Лесі мистецькому братству прерафаелітів.
(Акколада - церемонія посвяти у лицарі, якщо що)

Королівна

– Королівно, ясна панно,
ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?
– Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, –
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
– Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.
– Мій лицарю, любий пане,
та невже я вам миліша
в багряниці та короні,
ніж у простих темних шатах?
– Королівно, ясна панно,
я зовсім безславний лицар,
бо від зрадницької зброї
умираю вдома, в ліжку.
– Мій лицарю, любий пане,
хай впаде за зраду сором,
слави ж маєте доволі:
ви обранець королівни.
– Королівно, ясна панно,
чує серце, що загину, –
хто ж вас буде боронити
від неслави, поговору?
– Мій лицарю, любий пане,
не боюсь я поговору, –
все чиню по власній волі,
бо на те я королівна.
– Королівно, ясна панно,
тяжко буде вам дивитись,
як мене ховати будуть
простим звичаєм, непишно.
– Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
якби мала вас ховати?
– Королівно, ясна панно,
заклинаю вас коханням,
майте гідність і в жалобі,
як належить королівні.
– Мій лицарю, любий пане,
нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо –
непрозора, горда туга…

* * *

У сільській убогій церкві
грають Requiem органи,
хор голосить Miserere,
люд зітхає De profundis.

В домовині труп лицарський,

біля нього королівна
стала тихо та поважно,
мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний,

що вкрива її обличчя,
і горить спокійним світлом
у руці воскова свічка.

По кутках дівчата плачуть,

а в юрбі йдуть поговори:
«Он ота його кохала…»
«Он ота вінка втеряла…»

«Он ота босоніж бігла

і ловила за стремена…»
«Хто ж ота, що стала поруч
коло гробу?» – «Королівна».



* * *

У палаті королівській
темний смуток і тривога
серед челяді двірської, –
щось король сьогодні гнівний:

очі мечуть стріли гострі,
гучно брязкають остроги,
руки стиснулися міцно
на хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький
став наляканий, несмілий
і промовив ледве чутно:
«Ясна панна там чекає…»

Твердим голосом відмовив
гнівний владар: «Що ж, хай прийде,
хай почує привселюдно
від отця свого прокляття».

Ще не встиг король скінчити
слів безжалісних, недобрих,
як в юрмі загомоніло:
«Гей, дорогу королівні!»

Поміж лицарів блискучих,
поміж дам препишно вбраних
королівна йде поволі
у буденних чорних шатах,

без серпанку й покривала,
з непокритою косою;
не спуска очей журливих,
не схиля блідого чола.

Затаїло дух лицарство,
пишні дами всі поблідли,
ждуть, мов грому серед бурі,
королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно
забринів старечий голос:
«Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино…»

Ледве вчула королівна
ту лагідну, тиху мову,
затремтіла вся і впала,
мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна
та бліда трималась довго,
цілу ніч на верховітті,
поки сонце не пригріло…

У палати королівські
загостили жаль і туга, –
се були найвищі гості,
та прийшли без етикети.

20.06.1901, Кімполунг



Світлина від Галини Левченко.



8


Таємні дари богині Гатхор (Хатхор, Хатор)
Єгипет - це країна, де добре почувалося Лесине тіло. Сухе повітря, гарячі піски і не найприємніше навіть для місцевих мешканців, а особливо для туристів і відпочивальників явище - піщаний вітер самум ("рудий хамсін") - мали на нього цілющий вплив, перед яким відступали найбільш задавнені болі. Настрій відносної гармонії і зцілення постійно відчувається за її єгипетськими текстами.
Але щодо вибору найулюбленіших - то мої симпатії на боці розлогих і урочистих "Ра-Менеїс" із циклу "Легенди" й "Таємного дару" з циклу "Весна в Єгипті". Мабуть, так є через щасливе поєднання в них об'ємної ідеологічної та цивілізаційної проблематики із захопленим зображенням природи й екзотичного побуту. Вжиток понять релігійно-культових, опис обрядів та елементів єгипетських вірувань разом із повільним гекзаметровим ритмом роблять ці тексти для мене просто магічно-заколисувальними.
Леся дивиться на Єгипет не очима випадкового туриста, а людини, яка здавна захоплювалася цією пріоритетно писемною культурою, котрій присвятила ще в юності чимало сторінок своєї "Стародавньої історії східних народів", укладеної для молодших дітей родини Косачів.
Гатори у пропонованому вірші - сім втілень багатофункціональної богині Гатхор, дочки Ра і дружини Гора, яка втілювала творчий принцип, будучи покровителькою любові, веселощів і материнства. Найперше міфологічне уявлення про неї - як про небесну корову, яка щодня народжує сонячний диск. Звідси традиція зображувати її як привабливу жіночу постать із рогами та сонячним диском на голові.
Додаю випадкову фреску (папірус?) із зображенням Гатхор та Ізіди (судячи з "головних уборів") і скульптуру Гатхор. Одразу визнаю, що, на відміну від Лесі, я в єгиптології повний "випадковий турист". Але така вже природа людини, що загадковість не стає перешкодою для любові, навіть навпаки...



Таємний дар

Плакати довго Єгипет не вміє. Умив свої пальми,
Руно зелене та буйне ланів понаднільських скропив
І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині,
Та й усміхається знову, – таємнії радощі Сфінкса!
Бачу: єгиптянок очі сміються з-під чорних серпанків,
Жінку Іслам пригнобив, але очі зосталися вільні!..
Співом свій крам вихваляють жінки й чоловіки,
Гордо важенную ношу несучи на головах гарних,
Так, мов на їх спочивають подвійні Єгипту вінці.
Весь у червонім іде водонос, – мов жартуючи, дзвонить
Ясним начинням і швидко жадібному люду
Воду холодну, солодку з важкої баклажки вділяє,
Жартом її приправляє, з усміхом плату бере.
Вбогі феллахові діти пустують безжурно на сонці; –
Жваві маленькі головки! Цікаві очиці зорять…
Мов для забави дитячої просять «бакшиш» у мандрівця.
Дав чи не дав, – засміяться, неначебто їм і дарма.
От, аби був очерету солодкого дрібний уламок; –
Смокчуть і раді-веселі, мов панство-багатство посіли.
«Звідки ся радість?» – гадаю… І мариться щось мені в думці,
Так, наче голос таємний забутую править легенду:
«В давню давнину, як Ніл народився в пустині,
Мати його положила в розкішну зелену колиску,
Батько з високого неба промінням утішним дивився,
Як його син виростав не по днях – по годинах,
В силу вбирався і ніс тую силу до моря…
Отже, при тім народженні зібрались премудрі Гатори,
Сім їх було і несли вони всі для дитини дари.
Перша сказала: «Даю тобі ситую землю в обладу».
Зважила друга: «Три жнива нехай тобі буде на рік».
Третя промовила: «Ра буде вічно ласкавий до тебе».
Руку четверта простерла: «Ось пальмовий щит проти Сета».
П’ята мовчазно папірус, і лотос, і камінь поклала.
Шоста шепнула: «Ніхто не вгадає твоїх таємниць».
Сьома всміхнулась крізь сльози і мовила щиро:
«З заздрощів, вічну неволю судили боги твоїм дітям,
Я ж у незламную радість озброю народную душу, –
Гніт фараонів, кормига чужинців її не здолає».
Так на початку віків обіцяли премудрі Гатори…
Вірю: до скону віків не порушиться слово богинь!
Єгипет, Гелуан. 23 – 30 марця 1910 p.








9

 "Секрет" моєї Лесі.
Моєї - бо інтерпретуючи тексти ми їх символічно привласнюємо. І вірш із дуже промовистим першим рядком: "Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш..." - для мене як читача і тлумача колись став свого роду інсайтом, кінчиком нитки, випадково натрапиши на який, здобуваєш можливість розмотати цілий клубок...
Для мене тут - Леся вся - із її постійно роздвоєним життям у світі нестерпно реальному і паралельно - в утопічно-сновидному. Із її прагненням до вивищення над собою і власним романтичним мелодраматизмом. Зі старанням бути людиною універсальною, що підноситься над конвенціями, умовностями і стереотипами - національними, політичними, гендерними... Але піднесення це відбувалося коштом щоденного відречення від того, що бачилося щастям, повнотою життя і простими радощами... Зрештою, це був спершу вимушений, а далі добровільний вибір єдиного можливого шляху. Вона здається людиною, яка була тут, та водночас її тут не було, бо жила ніби за магічною межею чи за льодовою стіною. І тільки доля жарту є у її іронічному визначенні себе "далекою принцесою" ("une Princesse lointaine"), бо не лише часті подорожі зумовлювали її віддалення. Це був життєвий стиль - щоденного перетворення себе, власного "людського матеріалу" у міф, який заперечував обмежене приватно-особисте, але й поза цим міфом нічого не було... окрім боротьби із собою. Це як при житті поселитися у підводному палаці морського царя чи заснути у кришталевій труні на далекій гірській вершині. Про що уламками, фрагментами, натяками Леся безліч разів зраджує себе у різних віршах...
Тому вибираючи зображення для палітурки власної книжки про Лесину лірику, я дуже нескромно вибрала цю неймовірну роботу Д.Г. Россетті "Весілля Святого Георгія і принцеси Сабри". Одна з версій легенди про Святого Георгія завершується цим утопічно щасливим одруженням його із донькою володаря міста, яке він урятував від загибелі убивши дракона, що внадився був туди за людськими жертвами. Наступною жертвою мала бути якраз принцеса... Мені таке завершення легенди про цього святого чомусь здається настільки ж фантастичним, як і Лесині "сни про щастя". Може, через те, що в православній традиції іконопису часто бачимо образ самого Юрія Змієборця (власне ж, Святого Георгія), а принцеса, яку він врятував, не раз зовсім відсутня. Куртуазні традиції і "культ дами" (звідки й образ "далекої принцеси") з православ'ям, очевидно, не надто добре суміщаються...

* * *

Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш
під білим покривом несправджених надій,
кришталі сліз над ним порозсипаєш,
убрані в іскри любих, марних мрій.

І буде спати щастя, мов царівна,
що на скляній горі знайшла труну,
життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,
протягнеться кудись удалину.
І часто ти безсонними ночами
до любої труни шукатимеш стежок
і сльози литимеш старечими очами, –
від них сріблом горітиме сніжок.
Коли ж, утомлена блуканням одиноким,
на сніговій постелі ляжеш ти,
щоб більш не встати, перед сном глибоким
останню мрію вгледиш:
Ось іти
зібрався лицар молодий в дорогу,
на гору ту скляну, де щастя спить,
в душі несе і віру, і тривогу,
пустеля перед ним, як жар, горить.
Він без дороги йде все цілиною,
з усмішкою твої стежки мина,
і бачиш ти, що він вже під горою,
де спить твоя царівна чарівна.
Він на горі єдиним поцілунком
розбив труну і щастя оживив,
отим єдиним, легким подарунком
навік царівну горду покорив,
І взяв її на руки, мов дитину,
і весело у замок свій поніс,
за ними йшла весна, і всю долину
покрив квіток весняних цілий ліс.
Квітки цвітуть, і золотом багряним,
немов огнем, долина пойнялась,
співає щастя над своїм коханим,
і ні одна сльоза не пролилась.
А ти лежиш, і тіло одиноке
смертельний сон і холод обійма,
і мрія та про щастя яснооке
іде в туман, мов загадка німа…
27.06.[1902]



10


Час завершувати цей маленький ритуал та діалог. Принаймні в заданому форматі.
Символічно "відпустити" цю серію постів хочеться на ноті теплій, лагідній і квітковій - магнолієво-гранатовій, віршем грайливим, повним натяків і недомовленостей, аж надто прозорих, і які щоразу, як хвилі від берега, набігши, наростивши емоцію - відкочуються назад... І ніби стримуються щоразу повторювальним ритмом, рефренами і симетрією строф. Віршем-малюнком краси і щастя, таких, здавалося б, простих і осяжних, але яким не судилося сповнитися у реальності цього світу...
Наприкінці червня 1897 Леся познайомилася у Ялті, точніше в Чукурларі, із "паничем Мержинським", про що написала у листі до матері так: "Я все радію, що я не в Ялті, а за Ялтою, бо от, наприклад, мій новий знайомий панич Мержинський (направлений до мене Тучапським) все плаче, що і моря йому не видно, і порохи його засипають, і москіти заїдають, і купання брудне і т.і.  Дивно справді, чого то чахоточних не виганяють з Ялти, а гнітять там "под надзором врачей"" (смайл мій - не Лесин).
Так само вірш "Імповізація", що увійшов до циклу "Кримські відгуки" другої авторської збірки "Думи і мрії", написаний у Ялті 1897 р. Він бачиться художньою версією цього житейсько-практичного повідомлення із листа до Олени Пчілки. Якби я була Роланом Братом  , то додала б цей вірш до "Фрагментів мови закоханого" як взірцевий приклад тексту із топосом "захоплення" - першого знайомства, ідеалізації та нічим не затемнених, світлих передчуттів майбутніх взаємин... Не схильна переоцінювати роль С.Мержинського у Лесиному ані особистому, ані творчому житті. Проте у значенні сильного імпульсу йому точно не вдасться відмовити. Тому на цій світлій миті - їхньої першої зустрічі, знайомства і захоплення - хочеться зупинитись цього святкового дня.

Імпровізація

В гаю далекім, в гущавині пишній,
Квіти гранати палкі розцвітають,
Мов поцілунки палкі на устах
Іншим палким поцілункам назустріч,
Мов поцілунки рубінових уст…
Спи, моє серце! нехай там у гаю
Квіти гранати палкі розцвітають…
Вітри північні тремтять, затихаючи,
Між запашними кущами лавровими,
Наче зітхання жаги,
Наче ті лаври стрівання таємнеє
Любо ховають од світу цікавого
Листом ласкавим густим…
Спи, моє серце! хай вітри північнії
В лаврах лагідних тремтять, затихаючи…
До кипариса магнолія пишная
Чолом заквітчаним ніжно схилилася,
Як молода до свого нареченого.
Білії квіти тремтять в темних кучерях,
Але серпанку немає на їх.
Щире кохання не вкрите серпанками…
Спи, моє серце! хай пишна магнолія
До кипариса стрункого схиляється.
З темного моря білявая хвилечка
До побережного каменя горнеться,
Пестощі, любощі, сяєво срібнеє
Хвиля несе в подарунок йому;
Темне чоло побережного каменя
Хвилі коханій назустріч засяяло.
Пестощі, любощі, сяєво срібнеє…
Спи, моє серце! Хай хвиля білявая
До побережного каменя горнеться…
1897, Ялта



© Леся Українка, вірші : Топ-10 за версією Галини Левченко
© Галина Левченко, текст, добірка : Топ-10 віршів Лесі Українки, 
лютий 2018 р.

Коментарі